Все далі відділяють нас роки від страхітливих днів війни. Все менше залишається з нами безпосередніх свідків тих подій, учасників бойових дій, ветеранів. Свідчення цих людей — цінне джерело у вивченні історії Великої Вітчизняної війни. Ми, учні Парафіївської ЗОШ І-ІІІ ступенів, як то кажуть, зернинка до зернинки збираємо і записуємо ці спогади. Нещодавно зустрілися з легендарною, цікавою і непересічною особистістю, ветераном Великої Вітчизняної війни, учасником Параду Перемоги в Берліні Іваном Іларіоновичем Сухіцьким. Зустріч розпочалася з фронтової пісні, яку заспівав Іван Іларіонович. Така лірична нотка дала змогу зануритися в ту епоху. А потім були спогади, наповнені почуттями і емоціями. Ми слухали, затамувавши подих…
Учні Парафіївської школи в гостях у Івана Сухіцького
Воєнне дитинство
Народився я 25 грудня 1925 року на Чернігівщині в селі Іржавець Ічнянського району. У1940 році закінчив місцеву школу. Потім навчався в Роменському радгоспі-технікумі. На канікули приїздив додому, допомагав батькам. Так було і влітку 1941-го. У день, коли розпочалася війна, я пас нашу корову за селом. Хотів добре напасти, щоб було більше молока. Аж бачу: біжить моя старша сестра Марія і кричить, щоб повертався додому, бо почалася війна — на нас напали німці. Я не повірив їй, адже всі знали, що в нашої країни з Німеччиною дружба і договір про ненапад. Сестра ж запевнила, що це оголосили по «тарілці» в центрі села. Коли повернувся додому, вже зібралася вся наша сім'я — вісім чоловік: п'ятеро дітей, батько, мати і бабуся. Всі були розгублені, не знали, що робити. Люди в селі були в розпачі — війни ніхто не чекав. Не вірилося, що це сталося.
У липні 1941 року розпочалася мобілізація, мого батька забрали на фронт. А нас, молодих хлопців, евакуювали в далекий тил, поблизу Воронежа (Росія). Перед евакуацією я кілька разів бачив ворожі літаки над нашим селом. У сусідній Гужівці фашисти розбомбили станцію. А незадовго до того звідти пішов ешелон із хлібом для «дружньої» Німеччини. То, мабуть, німець так віддячив нам за подарунок. І хліб наш забрав, і станцію розбомбив.
Спочатку я, як і більшість хлопців мого віку, не усвідомлював того, що відбувається. Було цікаво спостерігати за солдатами, ворожими літаками. Але потім стало страшно. Вперше відчув страх, коли недалеко від Воронежа побачив німецький десант. Ми були в полі, аж раптом низько над нашими возами з'явилися німецькі літаки і з них почали спускатися десантники. За лічені хвилини вони оточили нас. Було дуже страшно — навколо німці в касках і з автоматами. Ми думали, що вони нас розстріляють. Але, на щастя, німці лише наказали повертатися додому.
Понад три місяці добирався до рідного села. Дорогою бачив, як масово відступали наші війська. Прийшов у Іржавець тільки восени — голодний, брудний, обідраний. А у селі вже німецька окупація. Замість колгоспу — община. Деякі односельці перейшли на бік ворога, стали поліцаями, як і батько мого друга Бугай. Спочатку я не знав цього. Прийшов якось до друга і кажу: «Якби мій брат був живий, то знищив би всіх цих поліцаїв». Аж тут виходить його батько з пов'язкою — я аж зблід. Він обізвав мене сволотою і наказав до них більше не приходити. Але Друг підтримував радянську владу і сам ходив до мене.
Бугай та інші поліцаї стверджували, що під владою Німеччини ми житимемо добре, і тому вірно служили німцям. Слідкували за дотриманням порядку і допомагали відправляти односельців до Німеччини: складали списки, робили нічні облави. Мені, вдалося врятуватися, а от мою сестру Марію вивезли. Більше ми її не бачили. Мабуть, загинула нещасна. А яка вона була красива, чорнява! У селі її називали «циганочкою». Сестру спіймали, коли вона пішла до подруги Галі в гості. їх разом і забрали. Пізніше Галя повернулася — хвора і виснажена. Мати ходила до неї, але та нічого не знала про нашу Марію.
Німці поводилися в селі по-звірячому. Часто і я стояв на межі між життям і смертю. У 1943 році Іржавець визволили.
Фронтові дороги
Того ж року мене мобілізували. Розпочалася моя служба з навчання військовій справі в Калузі. А через три місяці відправили на фронт. Кожному видали по дві пари білизни, шинель, гімнастерку і взуття. Мені подобалися мої американські черевики на. товстій підошві. Саме вони врятували мені ногу під час одного з боїв. Осколок снаряда застряг у підошві, а ногу не пошкодив. Привезли нас на Білоруський фронт уночі. Довго стояли там в обороні. А перед приїздом Рокосовського за ніч вирили окопи на весь зріст. Невдовзі порівняно спокійне життя закінчилося, і до кінця війни я був на передовій. У Калузі мене вивчили на кулеметника БТР. Я був другим номером. Але вже під час першого наступу у наш БТР поцілила міна, а в сусідньому вбили кулеметника, тож мене поставили замість нього. Не вірте, коли кажуть, що після першого бою не страшно. Страшно було всю війну. Солдатам навіть давали так звані наркомівські 100 грамів для хоробрості. Не всі витримували. Були й дезертири.
Я брав участь в операції «Багратіон» у болотистій місцевості під Жлобином у Білорусі. Нашими командирами тоді були капітан Довгальов та старший сержант Булко. Обидва загинули. І взагалі, після того бою з 42-х бійців живих залишилося тільки 9. Німці обстрілювали нас, кулі сікли траву, як косарка, а ми лізли вперед. Потім пішли в наступ і потрапили в Бобруйське угруповання. Німці чинили спротив і з землі, і з неба. Як згадаю — жах. Вода у флягах закінчилася, пити хочемо, а у річці набрати не можна, бо там не вода, а кров. То не річка, а кладовище було -плавали трупи і наших, і німців, і коней. Потім я лікувався у госпіталі в Барановичах. Після виписки потрапив кулеметником до артилерійського полку. І знову — передова. Так до кінця війни, визволяв Білорусь, Польщу, Німеччину. У Польщі знову був поранений, але обійшовся медсанбатом, у госпіталі не лікувався. Під Кенігсбергом поранило в голову, але продовжив бій, за що й отримав орден. У Німеччині тривали тяжкі вуличні бої. А як згадаю Берлін, то це взагалі пекло. Німці намагалися утримати позиції і продовжували вести антирадянську пропаганду. З літаків скидали листівки з написами: «Здавайтеся, не чиніть опору. Ви забули «радянський рай»?». Але наша ненависть до ворога допомогла розправитися з ним. Пам'ятаю, як радісно зустрічали на Ельбі союзні війська.
До кінця війни був нагороджений медалями «За визволення Кенігсберга», «За визволення Варшави», «За визволення Берліна», «За перемогу над Німеччиною». Також маю орден Червоної Зірки та орден Великої Вітчизняної війни І ступеня.
Іван Сухіцький у Німеччині, травень 1946 р.
Почесна варта
Після війни моя служба не закінчилася. Влітку 1945-го мене і ще одного червоноар-мійця відправили у Потсдам. Коли приїхали до пункту призначення, у дворі німецького будинку побачили за столом майора, підполковника і писаря. Шофер, який нас привіз, віддав наші документи. Нас розпитали, чи були ми на фронті, чи маємо поранення, нагороди. Потім підійшли з товаришем до стіни з позначкою один метр вісімдесят сантиметрів. Основне, що вимагалося, -бути зростом не нижче цієї позначки. Спочатку підійшов товариш, потім — я, але один із командирів засміявся і сказав, що мені не потрібно підходити до «мірки». Мій зріст і так видно. Після війни, коли жив у Іркутській області, навіть прізвисько отримав -Півтора Івана. Мого товариша не взяли, а мене залишили.
Всього з Першого Білоруського фронту відібрали сто двадцять чоловік. На вигляд усі були, наче від однієї матері. Жили в казармах, де під час війни стояли війська Герінга. Годували добре, а «ганяли» ще краще. Ми мали пройти стройовим кроком, щоб жоден штик у повітрі не завис.
Я часто бачив Жукова, який постійно перевіряв тренування. Йому не сподобалася наша форма і він дав команду: «Немедленно снимите с солдат эту форму, не делайте из них чучел. Они должны быть зеркалом Советской армии!» За наказом Жукова нам усім пошили форму з англійського сукна і шкіряні чоботи.
Я ніколи не забуду 7 вересня 1945 року. Було тепло. Небо — блакитне, настрій — святковий. Радянські війська йшли першими, потім — американці, англійці, а за ними — французи. Наша рота почесної варти крокувала попереду. Я йшов правофланговим. Було багато фотокореспондентів із різних країн. Після піхоти їхали танки й артилерія. Літаків не було. Інші армії пройшли, ніби гуляючи. Наші ще сміялися: «Ми крок карбували, а вони на прогулянку вийшли. Це не армія, а інтелігенція!». Того дня я побачив багатьох відомих людей: Сталіна, Молотова, Руденка.
Після параду нас на воєнному літаку відправили до Нюрнберга. Я був там в охороні і бачив судовий процес. У німців був кепський вигляд, проте дивитися на них не хотів. Моє завдання було — охороняти.
У почесній варті служив із травня 1945-го до вересня 1946 року. В Україну приїхав після демобілізації у жовтні 1946-го. Додому ніби на крилах летів, адже там чекала мати…
***
Ось таким нелегким був шлях до Великої Перемоги рядового Івана Іларіоновича Сухіцького, одного з тих, хто дожив до сьогоднішнього дня та подарував нам мирне небо і яскраве сонце, і про кого ми не маємо права забувати.
Тетяна Потієнко, вчитель історії Парафіївської ЗОШ І—III ст., тижневик «Деснянка» №21 (497)
По материалам http://www.gorod.cn.ua/
from Новини Чернігова http://novosti.cn.ua/%d0%bb%d0%b5%d0%b3%d0%b5%d0%bd%d0%b4%d0%b0%d1%80%d0%bd%d0%b8%d0%b9-%d1%80%d1%8f%d0%b4%d0%be%d0%b2%d0%b8%d0%b9/
http://novosti.cn.ua
Комментариев нет:
Отправить комментарий