Народиться пісня молочна і свіжа,
Як тільки відчується смак молока.
Я син хлібороба, їм хліба наріжу
Дояркою бути – це доля така.
Баркас відчалював щодня о 4-й ранку… А ще до того слід було не тільки прокинутися та приготувати родині сніданок, але й зібрати на фермі бідони та завантажити їх на човен. На іншому березі Десни впродовж теплої пори року жили колгоспі корови. Вони переправлялись туди своїм ходом (уплав) під пильним наглядом та командуванням пастухів.
– У череді було понад 300 корів, – згадує
78-річна Світлана Іванівна Салуп, мешканка села Мурав’ї Новгород-Сіверського району.
– Кожна доярка мала доїти тільки своїх корів. У мене, наприклад, їх було 21.
Як тільки півні починають співати,
Запалиться вогник деінде в селі.
Доярки встають і виходять із хати
Робити найбільші дива на землі.
Діставши бідони з баркаса, доярки брали в одну руку відро, в іншу – спеціальний стілець (з дужкою для фіксації відра) і йшли у череду шукати своїх корів. Знайшла одну – видоїла 5-6 л, віднесла молоко у бідон. І так – доки не видоїш усіх 21.
– Де тільки доїти не доводилося: і в болоті, і в лісі, і в лузі, – пояснює пані Салуп, – бо пастухи корів в одному місці не тримали. У вітряний чи прохолодний день доїти було ще нічогенько, а ось у спеку – нестерпно. Стільки було мошок та комарів, що корови не те що стояти не хотіли, а були випадки, що ледь не помирали від забиття комахами дихальних шляхів.
Як видоять – повні бідони на баркас і на свій берег. Відвезли їх на ферму і близько 9-ї ранку – по домівках. Залишалась година-друга на їжу та домашнє господарство і – знову на баркас, бо в 11.30 вже денне доїння. А о 19-й – вечірнє, яке інколи затягувалося до опівночі.
– Часто бувало, що нові доярки, які, скажімо, виходили заміж за наших хлопців і переїжджали в Мурав’ї, намагались бути найграмотнішими, – ділиться спогадами Світлана Іванівна. – Додому до молодого чоловіка хочеться, а тому, не встигли ми почати доїння, а вона вже сидіть під баркасом, ніби свою роботу зробила. «Ні, дівчино, – говорив хтось зі старших, – доки своїх корів не подоїш, нікуди не поїдемо. І що довше будеш сидіти, то й довше, через тебе, не поїдемо. Тому швидко піднімай сідниці, бери відро і вперед».
Додому ідуть і співають доярки,
Хоч стомлені дуже, не падають з ніг.
Веселі і добрі, не схильні до чарки,
Красуні-дівчата колгоспних доріг.
Влітку доярки самі тягали повні відра й бідони. Зима ж приносила видобувальницям молока як плюси (довший сон), так і мінуси (більше навантаження).
– Взимку доїти розпочинали о 6-й, бо корови жили на фермі, – каже Світлана Іванівна, – але роботи набагато більше, аніж влітку. По-перше, хоч силос завозили фуражири, але буряки доярки розвантажували по 4 тонни з причепу і носили самі. По-друге, вичищали стійло теж доярки: вила у руки – і викидай гній. Не за одною чи двома коровами, як удома, а за 21. Ну, і ремонт корівників теж виконували доярки: самі на пилорамах випилювали дошки, самі перевозили їх на ферму і самі ж лагодили, що потрібно.
Догляд за коровою оплачувався з розрахунку 1 рубль за місяць, тобто, у нашому випадку, Світлана Іванівна отримувала щомісяця «додатковий» 21 рубль. За молоко платили, виходячи з певного тарифу за 100 літрів надою. Разом, у кращі часи – до 300 рублів. Взимку – суттєво менше.
Загалом Світлана Іванівна доїла вручну 32 роки. На згадку про це має свої назавжди скрючені пальці, ніби заточені під коров’ячі дійки.
– Хотіла б я зараз побачити таку дівчину, яка після школи піде корів доїти, – мріє пані Салуп. – А я 32 роки руками доїла. У спеку й холод, без вихідних-прохідних.
У інших на одязі плями бензину,
А їхня – святим молоком віддає.
Працюють натхненно, не знають зупину,
Бо люблять так щиро мистецтво своє.
У 1986 році у Мурав’ях з’явилися доїльні апарати. З «новітньою» технікою Світлана Іванівна працювала ще 9 років.
– Коли з’явилися апарати, тоді, звісно, і кількість корів кожній доярці збільшили, – зазначає пані Салуп. – У мене їх стало 31. Були вечори, що по 4 бідони молока надоювала.
Загалом 41 рік свого життя Світлана Іванівна віддала доїнню корів. І не тільки колгоспних, бо, окрім них, у неї були ще дві власні, яких вона доїла у перервах між роботою
– Жодного разу не було, щоб мене відвертало від корів, – дивує пані Салуп. – Навпаки: до них звикаєш. Звільняючись, думала, що буду дуже за ними сумувати. Вони ж розуміють усе, навіть краще, аніж деякі люди. У мене була корова, наприклад, яка підходила до мене і чухала рогом. Так вона просила, щоб я її першою доїла.
Цієї долі на кількох «вистачить»
Тяжка робота переплелась у Світлани Іванівни з дуже тяжкою життєвою долею. У роки війни село партизанської слави Мурав’ї було повністю спалене. Тих, хто залишився живим, вороги зігнали у сусіднє с. Грем’яч. Вишикували начебто на розстріл, але чомусь передумали. Людей відпустили на місця колишніх домівок.
– Жили спочатку у погребах, потім у землянках, – згадує Світлана Іванівна, яка народилася у 1937 році і тоді була дитиною. – Можливості звести якесь житло люди не мали.
Якось, коли вся родина, окрім загиблого на війні батька, була вдома, землянка спалахнула. Згоріло все, що було, згорів дах землянки і тільки дивом вдалося матері повикидати у віконце дітей.
– Опинилися ми на вулиці босі й голі, – згадує Світлана Іванівна, – а вже починався листопад.
Знайома матері забрала Світлану до себе у Грем’яч, пошила їй з плащ-палатки спідницю та тримала у себе, доки мати дівчинки не облаштує у Мурав’ях інше «житло». Після того Світлана повернулася додому.
– Ходили ми тоді, малі діти, у найми – жати очерет, з якого дахи хат робили. Ані соломи, ні, тим більш, шиферу тоді не було, – розповідає пані Салуп. – У Сумську область ходили (це тут за Десною) понад 10 км пішки. Платили нам по 25 рублів за день (тобто 2,50 у звичному для багатьох після реформи 1961 року розумінні. – Авт.), але робити слід було з самого ранку й до пізнього вечора. Провалишся, бувало, у якусь канаву, та хоч і мокра, а мусиш до самого вечора жати. Дуже тяжко дітям доводилося працювати. Якось прийшов до нас сусід просити мою матір, щоб вона мене завтра до нього у найми відпустила, а вона сказала: «Я своєю бідністю усе село не накрию». І не пустила.
Ковпинська віщунка
Нелегке життя чекало пані Світлану і в дорослому віці. Після двох доньок у неї народився хлопчик із вродженим пороком серця, який прожив усього 13 років. Потім ще й хату, в якій жила молода родина, затопило у часи розливу води річок Судості й Десни, які й у звичні часи ніби щільно обіймають село. Усе майно було зіпсоване, будівля стала непридатна для життя і Світлана Іванівна з чоловіком вирішили будуватися в іншій частині села. У ті часи пані Салуп не знайшла нічого кращого, як звернутися за порадами до відомої ворожки, яка тоді жила у селі Ковпинка (Новгород-Сіверський район, 25 км від Мурав’їв).
Річка Судость, яка затопила хату родини Салуп
– «Навіщо ти зі старої хати переїхала?» – запитала вона мене чи не з порога, – згадує бабуся. – і каже мені: «Щоправда, ти б там часто хворіла, а тепер не будеш. Однак чоловік твій буде. Та так буде, що у 41 рік ледве не помре».
Світлана Іванівна вже пошкодувала, що прийшла, а ворожка й не думала заспокоюватися: «Затоплювало тебе, а ось горіти ти ще не горіла, – ніби розмірковувала ворожка. – Чекай, скоро і горіти будеш».
– Чи ти здуріла, бабо, що таке говориш! – крикнула Світлана і вибігла з ворожчиної хати.
Як у воду дивилася
Минуло кілька років. В селі тільки-но з’явилися газові балони і люди ще не усвідомлювали усю небезпеку цього зручного палива.
– Збираюся якось на роботу і чую: газом у сінцях смердить, – згадує пані Салуп. – Ну що ж, мені треба на роботу йти. Однак дорогою розповіла про це знайомому чоловікові і той запропонував піти подивитися. Тільки він почав щось біля балону крутити, а він – як рване! Нас обох викинуло з сіней під самі ворота. Оговталась – хата горить, а в хаті троє малих дітей. Дивлюсь: знайомий хлопчика з хати виносить. Я мерщій усередину. Одна з доньок сама вилізла у вікно, а інша з переляку, так вчепилася руками, що я її відірвати не можу. Тягну-тягну, і ніяк. Хата горить, тікати треба, а вона мовчить і тримається за раму. Ледве я її вмовила і змусила відчепитися.
Згодом, як і казала ворожка, захворів чоловік. І саме у 41 рік йому було так тяжко, що ледь не помер. Однак очухався і жив до 65 років. Справдилися і слова ворожки, що третій будинок родини Салуп буде з білої цегли. І що, незважаючи на двох доньок, опікуватися її старістю буде онук.
– Школи тоді у Мурав’ях не було, чоловік мій тяжко хворів, я постійно на роботі. І рідна моя сестра, що жила у селі Біла Берізка (Брянська область, Росія, 14 км від Мурав’їв. – Авт.) запропонувала, щоб мої доньки вчилися там і жили у часи навчання у неї, – пояснює Світлана Іванівна. – Відтоді вони приїздили додому тільки на канікули та іноді у вихідні.
Після школи дівчата поїхали вчитися у Харків і досі там живуть. Онуки, коли були дітьми, постійно приїздили до Світлани Іванівни на канікули, а тепер вона підтримує регулярний зв’язок тільки з онуком Сашком, якому зараз 32.
«Я тебе добре виховала, – пані Салуп говорить телефоном онуку. – Ти, коли приїздиш до мене, одразу запитуєш, чим мені допомогти, а не біжиш, як деякі, горілку шукати».
– Він з 9 років корів доїти вміє, – хизується Світлана Іванівна. – Я його навчила.
Подяка за тяжку працю
Після звільнення з доярок пані Салуп тривалий час працювала у місцевому ФАП, виконувала усю господарську роботу.
– Медики були з Новгорода-Сіверського: вранці приїхали – ввечері поїхали, – говорить бабуся. – А я підлоги мию, причеп дров привезуть – то пиляю, рубаю, топлю, попіл виношу. Вся робота була на мені. Навіть уночі спокою не мала: комусь «швидка» треба – біжать до мене, щоб йшла у ФАП телефонувати у райцентр. Коли звільнялася – просили, щоб залишилася. Мовляв, такі робітники потрібні. Звісно ж! Спробуй ще такого дурня до роботи, як я, знайти. Питаю у «собесі»: чому мені пенсію за ФАП не додали? Кажуть: «А що ти там робила – по 4 години?».
Загалом у Світлани Іванівни 61 рік трудового стажу, вона ветеран праці, але зиску з цього не має. Пенсія в неї 1259 гривень, а передбачені законом ветеранські пільги не виконують ті, хто має їх надавати.
– Підходжу до каси на автостанції, щоб узяти пільговий квиток, – пояснює пані Салуп. – Це у вівторок було. Вони кажуть, що моя пільга доступна у будь-який день, окрім вівторка. Але ж мій автобус тільки у вівторок і ходить!
Схожа ситуація і з допомогою так званим дітям війни. За словами Світлани Іванівни, напередодні Дня Перемоги усім тим, чиї батьки загинули на фронті, держава доплачує «якусь десятку». Їй не доплатили. Телефонує, цікавиться чому.
– А Ви заміж виходили? – запитують.
– Тобто я мала усе життя не виходити заміж, щоб Ви мені зараз десятку доплатили? Про наших депутатів тепер усяке говорять, але ж хіба вони настільки безтолкові, щоб прийняти такий закон!
Використано уривки з пісні «Доярки» групи «За край»
Ігор Стах, тижневик «Чернігівщина» №16 (520), фото автора
Новости по теме Сегодня, 16:26 Чернігівщина у вогні Сегодня, 16:03 Наказано «дихати на ладан»! Сегодня, 12:17 Депутат Ковальов «надірвав пупа» для громади Сегодня, 11:15 Монополісту закон не писаний Сегодня, 11:05 Комбат отримав позашляховик 16 Апреля 2015 10:09 Розписуватися їздили на санях 14 Апреля 2015 17:39 Одній з орденами страшно 3 Апреля 2015 17:09 Ви чиї, Мурав’ї? Колишній чиновник «Нафтогазу» відрізає Росії частину Чернігівщини
По материалам http://www.gorod.cn.ua/
from Новини Чернігова http://novosti.cn.ua/%d0%bf%d1%80%d0%b0%d1%86%d1%8c%d0%be%d0%b2%d0%b8%d1%82%d0%b0-%d1%8f%d0%ba-%d0%bc%d1%83%d1%80%d0%b0%d1%85%d0%b0/
http://novosti.cn.ua
Комментариев нет:
Отправить комментарий