Усе менше залишається живих свідків трагічних подій Великої Вітчизняної війни, і все складніше почути їхні спогади. У війни не жіноче обличчя, адже війна — смерть, жінка — життя. Серед жінок, які отримують соціальні послуги у Деснянському територіальному центрі, 23 брали участь у тій страшній війні. Вони вже перетнули 90-літній рубіж. Ця розповідь про одну із них —
ветерана війни і праці Галину Чирик
, яка погодилася поділитися спогадами про прожиті роки.
— Війну зустріла, щойно відзначивши своє сімнадцятиліття. Тоді, у травні 41-го, здавалося, що все попереду, та раптом… Після першої мобілізації і проведеної евакуації колгоспного майна у селі на 360 дворів залишилися одні діти, жінки і старі люди. Окупанти визначили представників місцевої влади від «нового порядку». Старостою став наш сільський дядько — інвалід без ноги (оскільки чоловіків у селі не було) та декілька поліцаїв із сусідніх сіл. Поліцаї вели себе, як і годиться поліцаям, а староста, як виявилося, був зв’язаний із підпіллям і партизанами. У 42-му, коли почали забирати молодь до Німеччини, він попередив багатьох про таку біду. Мені порадив зареєструвати фіктивно шлюб із залишеним по броні і не евакуйованим молодим 19-річним вчителем, теж жителем нашого села. Одружені поки що не підлягали вивезенню до Німеччини. Цей шлюб виявився справжнім: ми покохали один одного. Та в кожного з нас щеміло серце від бездіяльності. Нас учили любити Батьківщину, а що ж ми?
— Вирішити питання допоміг усе той же староста. Він, знаючи, що я комсомолка, у травні 42-го запропонував піти в партизани. Ми погодилися. Чоловіка переправили до основного партизанського загону, а я стала зв’язковою тут, між старостою і так званим маяком. За селом йшла залізнична колія, а за нею ліс і болото. На ньому стояло декілька копиць сіна. Нас було четверо молодих людей, і ми жили в цьому сіні. Старшим був радист із рацією. Час від часу я йшла на зустріч із старостою, забирала записку, заплітала її в косу й поверталася. Або хто виганяв на пашу корів, які залишилися в селян, той нам приносив дещо з харчів та записку. Що могло тоді бути в торбині: пляшка молока, декілька картоплин, варений гарбуз тощо. Особисто у мене зброї не було. Очі, вуха, ноги, терпіння, впевненість у перемозі — це була моя духовна зброя. Ну і, звичайно ж, молодість.
Скільки доводилось ходити! У вересні 43-го окупанти посилили полювання на партизанів. Це торкнулось і нас. У село німці прибули на автомобілях. Усі хати і хліви були спалені вщент. Ми сиділи голодні і без зв’язку з селом. Раптом у наш бік почали падати снаряди. Вони розривалися навкруги, а один упав біля копиці, у якій ми ховалися. Наш старший був убитий, а я отримала контузію і тяжке поранення в живіт, знепритомніла. Коли прийшла до тями, побачила, як із боку залізничного насипу з’явилися ворожі солдати. І хоча вони були далеко, подумала: «Мабуть, кінець». Але копиця стояла в болоті, тож німці місце обстріляли, але далі не пішли, побоялися. Це мене і врятувало. Хотілося пити. Із рани кров перестала йти, але було дуже боляче і страшно, адже під долонею на животі я відчувала своє розірване тіло. Біля мене знайшовся шматок гарбуза, із якого я висмоктувала сік. Повзти було нікуди. Та порятунок прийшов через кілька днів. Із боку насипу я побачила підводу й людей. Закричала з усіх сил і знепритомніла. Мене почули. Це були наші бійці, зв’язківці із передової частини Червоної армії. Лікували мене вже на визволеній землі.
Після лікування за станом здоров’я повернулася у своє село. Наближалася зима. Під селом ми розбирали німецькі бліндажі й будували собі землянки, адже не лишилося жодної хати. У нашій землянці жило три сім’ї. Повна бідність. Перезимувавши, зустріли весну. Почали орати землю. Інвентарю не було, копали лише лопатами, потім знайшли плуга. У нього впрягалося дві жінки, а за плугом третя. Отак і почали розбудову.
Із листа польової пошти
«Мне часто снятся сны, что как будто мы с тобой вместе, но все это сон, а не действительность. Твоя фотография всегда при мне, и очень часто я ее вынимаю из левого кармана гимнастерки и долго смотрю на нее… Помни, Галя, мой наказ и свое обещание, а я жив буду, тебя не забуду никогда» (июль 1944 года).
— Я так тоді зраділа листу мого любого чоловіка! Це був його перший лист. Вони у мене зберігаються до цього часу. Чомусь не віриться, що його вбито. Я його чекаю й донині й навіть неодноразово писала листи на передачу «Жди меня». Без відповіді.
Із листа польової пошти
«Здравствуй, дорогая жена Галя! Пишу письмо перед самым вступлением в бой. Решил написать, возможно, прощальное письмо. Иду в бой с ненавистью на врага за ранения, им нанесенные тебе, и с крепкой любовью к тебе, дорогая жена Галя. Да здравствует победа над врагом!» (4 августа 1944 года).
— Незабаром я отримала повідомлення про те, що мій чоловік пропав безвісти. Я віддала повідомлення свекрусі, вона була старенька і за сина мала отримати якусь допомогу. А ще я отримала листа від його командира: «Ваш муж при выполнении боевой задачи был ранен 8.08.44 и эвакуирован в госпиталь на излечение. Дальнейшая его судьба нам неизвестна».
Обережно бере пожовтілі, акуратно складені один до одного аркуші. Кожен списаний рівненьким, красивим почерком, з заголовними літерами і абзацами. «Я забула, скільки тепер у мене його листів». Рахує.
Усміхається.
— Після війни працювала в колгоспі. А свідоцтво про закінчення 8 класів, яке не встигла отримати у 41-му, голова сільради вручив 30 жовтня 1952-го на аркуші з учнівського зошита, від руки засвідчивши, що я у 1941 році закінчила 8 класів школи в с. Колибань Поліської області. У 1971 році тут же отримала атестат про середню освіту й відбула на будівництво Чорнобильської атомної. Працювала завідувачем господарської частини у міськвідділі освіти. Роботи було дуже багато — йшло велике будівництво.
Після трагедії на ЧАЕС у травні 1986 року на кухню до мене забіг солдат і тихо, мабуть, щоб не налякати, сказав: «Візьміть свій паспорт і швиденько в машину». Я не отримала ніяких пояснень, без речей, як стояла у халаті, накинула через руку щось із одягу, вийшла за солдатом, і ми виїхали із Прип’яті. Додому я вже не повернулася. І знову люди допомагали. Хто металеве ліжко, хто стіл… Хоч житлом забезпечили, і то дякувати. За життя мені вісім разів довелось переїздити. Із сім’єю не склалося. Ось тепер, дякуючи соціальному працівнику Деснянського територіального центру Галині Грищенко, я можу вирішити життєво важливі питання. Вона опікується мною, уважна, чуйна. Духовна підтримка і медична допомога в моєму стані й віці дуже важливі.
Галина Сидорівна нагороджена орденом «За мужність», багатьма медалями, є активним членом ветеранської організації міста і району. Незважаючи на негаразди сьогодення, вона з оптимізмом дивиться в майбутнє і вважає, що любов до рідної землі й до ближнього, співчуття й порозуміння повинні бути притаманні всім людям, адже війна навчила наші народи мудрості, щоб жити у мирі і злагоді.
Костянтин Матвієнко, директор територіального центру соціального обслуговування, тижневик «Чернігівські відомості» № 13 (1201), 26 березня 2014
Добавить в:
По материалам http://www.gorod.cn.ua/
from Новини Чернігова http://novosti.cn.ua/%d1%83-%d0%b2%d1%96%d0%b9%d0%bd%d0%b8-%d0%bd%d0%b5-%d0%b6%d1%96%d0%bd%d0%be%d1%87%d0%b5-%d0%be%d0%b1%d0%bb%d0%b8%d1%87%d1%87%d1%8f/
http://novosti.cn.ua
Комментариев нет:
Отправить комментарий